Одного разу на околиці міста дітлахи гралися у піжмурки. Малий Петрик хутко виліз драбиною на горище покинутого будинку і причаївся за димарем. І тут його увагу привернула велика старовинна скриня з різьбленим віком. - Оце диво! – вражено прошепотів хлопчик. – Що за скриня така? Може, тут сховані скарби піратів?! Затамувавши подих, Петрик підійняв віко і з надією зазирнув усередину. Звичайно ж, ніяких дорогоцінностей там не виявилося. Хто ж ховає скарби, тим паче піратські, на горищі?! Кожному малюку відомо, що вони заховані у недосяжних печерах або на безлюдних островах! Скриня була вщент набита старовинними книжками з чудовими кольоровими малюнками. Побачивши їх, Петрик відразу ж забув про гру. Він підбіг до віконця і голосно гукнув: - Агов, ідіть-но скоріше сюди! Я тут дещо знайшов! Невдовзі заскрипіла драбина, і з радісним гомоном на горище один за одним вивалились дітлахи. Виблискуючи зацікавленими оченятами, вони оточили скриню. - Чиї це можуть бути книги? – запитав Андрійко. - Мабуть, господарів цього будинку… - зробив припущення Петрик. - Тут уже давно ніхто не мешкає, - зауважила Василинка. - Ну то й що? - А те, що тепер ці книжки нікому не належать! Давайте візьмемо їх собі! Порадившись поміж собою, дітлахи погодилися з Василинкою. Вони забрали знахідки і побігли додому, бо вже дуже їм кортіло почитати старі казки. Коли Петрик повернувся до своєї хати, то одразу ж обгорнув свою книжку, зручно влаштувався у кріслі і почав читати. Він так захопився, що й не помітив, як запали вечірні сутінки. Матуся покликала його вечеряти, а потім вклала у ліжко. Набігавшись за день, Петрик заснув дуже швидко. Йому марилися неймовірні казкові пригоди. * * * Опівночі, коли весь будинок оповила сонна тиша, шелеснули, розгортаючись, сторінки тієї книжки, яку хлопчик приніс додому, і з неї вибрався маленький чоловічок у смугастому капелюсі. Це був Книгарик. Колись давно старий казкар вигадав Книгарика, і з тих пір цей казковий чоловічок оселився на сторінках книжок. Він наглядав за ними: підклеював, зшивав, розправляв загнуті сторінки. Але вже давно ніхто не заглядав до скрині, де жив Книгарик. Тому він дуже нудьгував. Книгарик з полегшенням зітхнув: - Ох, нарешті вже хтось розкрив мою книгу… Він роззирнувся довкола і здивувався: - Куди це я потрапив? Щось я цього помешкання не пам'ятаю… Чоловічок пройшовся по столу, допитливо розглядаючи кімнату. Біля протилежної стіни у ліжку солодко сопів уві сні Петрик. Книгарик перевірив книжки хлопчика і задоволено посміхнувся: - Це славний хлопчик! Усі книжечки у нього чисті й акуратно складені. Та й загалом у кімнаті порядок. Потрібно принести Петрикові який-небудь подарунок з Країни казок… Раптом Книгарик почув якесь підозріле шарудіння, що долинало з темного кутка. Сховавшись за цукерницею, чоловічок почав стежити за тим, що відбувалося. Ось ворухнулася якась тінь, і в місячному сяйві з'явилася згорблена постать у довгому плащі і розлогому капелюсі. Книгарик одразу ж впізнав лиходія-чаклуна Чорнокрила. Цей лиходум завжди уночі вештається по хатах, зачакловуючи неслухняних дітей. - Гей, Чорнокриле, не підходь до Петрика! Він добрий хлопчик! Забирайся геть звідси! – вигукнув книжковий чоловічок. Чаклун здригнувся і рвучко обернувся. З-під насуплених брів блимнули злющі очі. - А… це ти, - полегшено зітхнув Чорнокрил. – Як же ти мені можеш перешкодити? У тебе навіть зброї нема. Книгарик розгублено озирнувся. Поруч з цукерницею стояв олов'яний солдатик з шаблею. Ухопивши її, чоловічок стрибнув у крісло, а звідти – на підлогу. Чаклун зустрів його злосливою посмішкою. - Невже ти будеш зі мною битися? – запитав Чорнокрил. Він витягнув з-під плаща чорну шаблю і почав погрозливо погойдувати нею. Але Книгарик сміливо кинувся на Чорнокрила. Заблискотіли шаблі, посипалися іскри. Чорнокрил був майже на голову вищий від книжкового чоловічка і сильніший. Він розлючено шипів, насуваючись на Книгарика. Становище було скрутним. Поступово чаклун загнав чоловічка у куток. Відбиваючи удари Чорнокрила, Книгарик помітив шнур, який вів до вимикача торшеру. Він підстрибнув і вчепився у нього. Вимикач клацнув, і кімнату залило яскраве світло. Тієї ж миті чаклун зіщулився і обгорнувся чорним плащем. Злодій міг робити свої брудні справи лише у темряві, а світла боявся, як вогню. - Ну зачекай, Книгарику! – погрозливо гарикнув чаклун. – Ми з тобою ще зустрінемося! Крутнувшись на місці, Чорнокрил перетворився на кажана і вилетів у відчинену кватирку. Книгарик провів його поглядом, потім вимкнув світло і майже до самого ранку сидів біля Петрикового ліжка, охороняючи його сон. Лише коли десь далеко заспівав перший півень, чоловічок повернувся у книжку і тихенько стулив сторінки. З тих пір Книгарик мешкає у кімнаті Петрика, охороняючи його вночі від злого чаклуна Чорнокрила.
Поза відчиненим вікном в ночі завзято виспівували пісні веселі цвіркуни, радіючи теплому квітучому літу. На темному небосхилі лагідно мерехтіли далекі загадкові зорі, наче граючись у піжмурки. А в сріблясто-прозорому промені місяця, що падав крізь фіранку на підлогу дитячої кімнати, танцював тендітний метелик. Маленькому Петрику не спалося. Він лежав горілиць, закинувши руки за голову, і мрійливо дивився у вікно. Інколи хлопчик тихенько зітхав, чомусь загадково посміхаючись. Біля протилежної стіни у своєму ліжку ніяк не могла уговтатись його сестричка Леся. Вона крадькома спостерігала за братиком веселими хитруватими оченятами, намагаючись про щось запитати. - Агов, Петрику, - нарешті не витримала Леся. – Ти чому не спиш? - Щось мені не хочеться, - відповів хлопчик, знову зітхнувши. – Хоча вже давно ніч на дворі… - Та й до мене теж сон не йде… - зізналася Леся і запропонувала: – То, може, ми трохи пограємося або помалюємо? - І гратися теж не хочеться... - А чого ж тобі хочеться? – здивувалася дівчинка. Петрик рвучко підвівся у ліжку і, обгорнувшись простирадлом, мрійливо прошепотів: - Пригоди! - Якої-такої пригоди? - Звісно якої – чарівної! Щоб побувати десь у загадкових невідомих краях – там, де ще ніхто не бував! Щоб була якась цікава таємниця… Леся і собі підвелася, вмостилася зручніше і з зацікавленням подивилася на братика. - Слухай, Петрику, а я знаю дуже кумедний віршик – якраз про загадкову таємницю! - Ану, розкажи мені! – зацікавився хлопчик. Леся весело блимнула очима і почала декламувати:
Десь за дивним лісом Дехто проживає. Кожний вечір дещо Він кудись ховає. Якщо хтось і знайде Якось випадково, Хай мені шматочок Дасть обов'язково!
- От би побувати там і знайти оте саме загадкове "дещо"! – посміхнувся Петрик, коли Леся замовкла. – Мабуть, воно дуже цікаве… - Мені здається, що це має бути якийсь казковий скарб… - додала Леся. - Мабуть, піратський! – мрійливо примружився Петрик. – Але таке буває лише в казках… Петрик з жалем махнув рукою, а потім узяв з тумбочки маленький мобільний телефончик, який знайшов сьогодні в кущах у парку, коли вони з Лесею поверталися додому з прогулянки. Щоправда мобілка була іграшковою, але зовні мала вигляд наче зовсім справжньої. Якщо натиснути на червону кнопку, то приємний жіночий голос казав: "Привіт! Як справи?" Проте, на жаль, більше ні до чого іншого цей телефончик не був здатний. Хлопчик сумно зітхнув, роздивляючись іграшку: - Ех, якби ця мобілка була справжньою, як у матусі, то, може, хтось нам і зателефонував би… - А хто, наприклад? – зацікавилася Леся. Петрик загадково посміхнувся і вже відкрив, було, рота, але не встиг відповісти, бо раптом на телефончику блимнув зелений вогник і пролунав голосний дзвінок. Зойкнувши з несподіванки, хлопчик випустив мобілку з рук, і вона впала на ліжко, наполегливо блимаючи вогником. - Що трапилось? – захвилювалася Леся. – І як ти зробив, що іграшковий телефон задзвонив?! - Це не я… - розгубився Петрик. – Він сам… - Як це може бути?! Питання так і посипалися з Лесі, наче горіхи з драного мішка. Дівчинка зіскочила зі свого ліжка і швидко стрибнула до братика, намагаючись вхопити мобілку. - Стривай! – зупинив Петрик сестричку. – Спочатку послухаємо… Він обережно підняв телефончик, з недовірою оглядаючи його з усіх боків. Потім, натиснувши на кнопку, хлопчик підніс мобілку до вуха і почав уважно слухати. Його бровенята здивовано поповзли вгору. - Ну, що там? Що?! – не витримала Леся. – Кажи скоріше, бо в мене вже терпець увірвався! Петрик розгублено знизав плечима. - Хтось мені щось каже, але як таке може трапитися? Це ж іграшкова мобілка… - А може, вона чарівна?! – з захопленням вигукнула Леся, витріщивши оченята. – Давай, послухаємо, що там кажуть! Хлопчик знову притиснув телефон до вуха і невпевнено запитав: - Ало! Хто це зі мною розмовляє? Леся теж притулилася до мобілки з другого боку і затамувала подих. Десь на хвилинку у телефоні запала розгублена тиша, а потім діти почули зраділий хлоп'ячий голос: - Ало! Ало! Говорить Зачарована полонина! Як мене чуєте? - Добре чуємо… - здивовано відповів Петрик. – А хто це говорить? - Мене звуть Фрутико. У Зачарованій полонині сталося лихо - нам дуже потрібна допомога! - А що таке Зачарована полонина і де вона знаходиться? - Зараз нема часу розповідати. – квапливо відповів невідомий хлопчик. – Якщо ви згодні допомогти, то все побачите на власні очі. Ну то як? Швидше вирішуйте! Діти захоплено перезирнулися. Леся швидко-швидко закивала. Вона аж підстрибувала від нетерплячки і дивилася на братика, благаючи склавши долоні. - Петрику, це ж така пригода, як ти мріяв! – прошепотіла вона. Братик по-змовницьки підморгнув Лесі і відповів: - Добре! Тільки не зрозуміло, як ми допоможемо, якщо навіть не знаємо, де знаходиться ваша загадкова Зачарована полонина, і як туди дістатися… - Зачекайте, зараз я буду у вас! – радісно вигукнув хлоп'ячий голос. – Тільки не вимикайте мобілку, бо інакше я вас не знайду! Блимнувши ще декілька разів, зелений вогник раптом згас. Але замість нього з'явилася крихітна іскорка жовтогарячого кольору, яка пульсувала, наче жива. - А як цей хлопчик нас знайде? – раптом схаменулася Леся. - Ми ж йому навіть адресу не сказали! - І справді! – розгубився Петрик. – Що ж тепер робити? - А ти йому зателефонуй… Петрик натиснув на кнопку мобілки, але почув у відповідь лише звичайне: "Ало! Як справи?" - Будь ласка, покличте Фрутико... – заблагав хлопчик. Але телефон мовчав, лише загадково блимав вогником. - Нічого не розумію… - розгублено промовив Петрик. – Ми щойно розмовляли з отим невідомим Фрутико, а тепер мобілка знову стала іграшковою… Як це може бути? Леся смішно зморщила носик, на якусь мить замислилась, а потім радісно сплеснула у долоні: - А я знаю! А я знаю! – вигукнула вона, весело підстрибуючи у ліжку мало не до стелі. – Напевно, ми з тобою спимо і бачимо чудовий чарівний сон! Петрик мугикнув: - Слухай, Лесю, ти ж наступного року вже підеш до першого класу, а все ще як мала дитина! Не зчиняй гвалт, бо якщо батьки прокинуться, тоді нам дістанеться на горіхи! Щоправда, Петрик так само наступного року вперше йшов до школи, бо вони з Лесею були близнюками. Але хлопчику дуже хотілося удавати з себе дорослішого. Леся блимнула очима на двері спальні, а потім швидко заперечила: - Якщо ми насправді спимо, то як тоді батьки можуть щось почути? Це ж тільки сон! Вона ще хотіла додати щось смішне, але раптом замовкла, уважно придивляючись до іграшкової мобілки. Посмішка поступово зникла з її обличчя. Жовтогаряча іскра почала блимати швидше й швидше, наче намагаючись спалахнути яскравим сяйвом. По кімнаті почали розходитися райдужні хвилі. Петрик прожогом зіскочив на підлогу, обережно поклав мобілку на килим, а сам швидко повернувся до ліжка. Загадкове сяйво дедалі ставало яскравішим, створюючи напівпрозору райдужну кулю, яка світилася зсередини сонячними променями. Це було дуже дивно, бо навкруги панувала ніч. Діти злякано пригорнулися одне до одного, пильно стежачи за тим, що відбувалося з мобілкою.
Раптом у сяйві щось блимнуло, і з чарівної кулі просто у кімнату стрімко викотилось щось дивовижне – наче зелена купа, з якої в усі боки стирчало листя. Ця купа зупинилася на середині кімнати, вигукнула: "Йой!", а потім розгорнулась і піднялась на ноги. Виявилось, що це був якийсь чудернацький хлопчик! На зріст він здавався меншим за Петрика і Лесю. Його трохи величкуваті вушка були витягнені і загострені доверху. А на допитливому веснянкуватому носику, здавалося, сиділа ціла купа різноманітних запитань. У веселих жвавих оченятах так і сяяло нетерпіння непосиди. Хлопчик був одягнений у дивовижну сорочку і штанята, немов пошиті з зеленого листя. На його ногах виблискували смарагдовими застібками черевики з кори дерев. Проте не це було найбільш дивним, а те, що голову хлопчика вкривало таке жовтогаряче волосся, що здавалось, у кімнаті зійшло сонечко. Це неслухняне волосся стирчало в усі боки і пломеніло, як стиглий помаранч! На жвавому обличчі загадкового хлопчика з'явилася щира посмішка. - Гоп-ля, от і я! – радісно проголосив він. – Давайте знайомитися. Петрик здивовано кліпнув очима, а потім несміливо мовив: - Мене звати Петриком, а це - моя сестричка Леся… - А я – Фрутико. Хлопчик швидко озирнувся навкруги. Здавалось, що його кумедний носик аж заворушився, наче принюхуючись. - Йой, скільки у вас тут різного-цікавого! – з захопленням вигукнув він, роздивляючись у кімнаті, але раптом схаменувся і обережно запитав: - А крім вас, тут більше нікого нема? - Ні, тільки ми з Петриком, - заспокоїла його Леся і в свою чергу перепитала: - А ти й справді прийшов до нас із Зачарованої полонини? - Авжеж! – погордо підтвердив Фрутико. - Розкажи нам, будь ласка, про неї… - Це дуже велика таємниця! Але… вам я скажу, якщо ви нікому про це ані слова! Домовилися? - Обіцяємо! – разом вигукнули Петрик і Леся. - Добре. – Фрутико ще раз озирнувся, наче перевіряючи, чи хтось не підслуховує, а потім пошепки пояснив: - Зачарована полонина розташована високо в горах на чарівній планеті Флаверс. - А де ж ця планета знаходиться? – здивувався Петрик. – Я такої назви ніколи не чув… - Це тому, що ця планета знаходиться дуже-дуже далеко від Землі, і ваші вчені ще її не знають. - Як же ми туди дістанемося? – запитала Леся. – Мабуть, ти прилетів до нас на космічному кораблі? - А що це таке? – здивувався Фрутико. - Ну-у… це такий корабель, який може літати серед зірок з дуже великою швидкістю… Фрутико хитрувато посміхнувся: - Космічний корабель нам не потрібен, бо летіти ним до планети Флаверс так довго, що і життя не вистачить! - То як же ми потрапимо до Зачарованої полонини?! - Є зовсім коротенька дорога – це чарівний зоряний шлях. От ним ми й дістанемося до планети Флаверс... Ну а зараз швидше збирайтеся, бо час спливає! - Куди? – розгубилися Петрик і Леся. - Як це куди?! – Фрутико аж підстрибнув від подиву. – Звісно, у Зачаровану полонину… Ми ж з вами щойно домовились, що ви нам допоможете! Чи, може, ви вже не хочете?! - Ні, обов'язково допоможемо. Та тільки не знаємо як… - розгублено розвів руками Петрик. – Може, ти, Фрутико, спочатку розтлумачиш нам, що до чого? - Як будемо у Зачарованій полонині, там про все дізнаєтесь. А зараз швидше вирушаймо, бо нас вже чекають! Петрик з Лесею перезирнулися і, не кажучи більше ані слова, почали швидко одягатися. Лише на якусь мить дівчинка з сумнівом подивилася на двері і занепокоєно спитала: - А ми встигнемо повернутися до ранку? Бо якщо мама і татусь побачуть, що нас нема, то будуть дуже хвилюватися… - Поки ви будете на планеті Флаверс, тут час майже не зміниться. Так що ніхто й не помітить, що вас не було. – заспокоїв Фрутико дітей. – Ну то що, зібралися? - Зачекай хвилинку! – вигукнув Петрик. Він прожогом кинувся до шафи, де знаходилися іграшки, ухопив на всяк випадок іграшкову помпову рушницю, що стріляла різнокольоровими фарбовими кульками, і начепив її на плече. Потім трохи поміркував і додав ще бінокля, якого повісив на шию. Тепер Петрик виглядав як справжній завзятий вояка, який зібрався у похід. Леся ж, як і кожна дівчинка, чепурилася біля дзеркала, уважно роздивляючись свій наряд. Тим часом Фрутико з зацікавленням озирався навкруги. Від захоплення він аж рота роззявив. Раптом, щось помітивши, він став на коліна і швидко заліз під ліжко. Нарешті Леся задоволено посміхнулась, крутанулася на одній нозі і проголосила: - От тепер можемо відправлятися! Петрик глянув навкруги і розгублено спитав: - А куди ж подівся Фрутико? Він же щойно був тут… Саме у цю мить з-під ліжка долинуло якесь підозріле шарудіння, щось засопіло, грюкнуло, чхнуло, а потім з'явилось личко Фрутико. Незвичайний хлопчик трохи пововтузився і виліз з-під ліжка, тримаючи щось у руці. - Що ти там робив? – здивувалася Леся. - Та я тут… оце… як його? – Фрутико ніяково знизав плечима, а потім рішуче розкрив долоню. – Ось, знайшов! Він тримав у руці маленький електричний ліхтарик. - Дуже цікава річ! – з захопленням вигукнув він. – Я ще такого ніколи не бачив... - Якщо тобі подобається, то бери собі, - сказав Петрик. – Ми тобі даруємо! - Дякую! – зрадів Фрутико. – А як воно називається і для чого? - Це - електричний ліхтарик… якщо натиснути кнопку, то з нього з'явиться промінь світла. - Чарівний "лектарик"… - мрійливо промовив Фрутико і, швидко сховавши знахідку у кишеню, проголосив: - А тепер відправляємось у подорож! Він узяв Лесю з Петриком за руки і ступив у сяючу кулю. Барвистий серпанок розступився, і діти опинилися на зоряному шляху. Великі і маленькі зірки, наче метелики, закружляли довкола них, закручуючись у чарівну спіраль, що вела кудись в необачну далечінь. Спіраль оберталася все швидше і швидше. Зоряний шлях спалахнув райдужним сяйвом, розгортаючись під ногами. Він підхопив маленьких мандрівників і стрімко поніс їх уперед. Не встигли Петрик з Лесею отямитися, як в очі блимнуло яскраве сонечко, і діти замружилися від несподіванки. А коли розплющили очі, то побачили, що опинилися на зеленій галявині в оточенні велетенських дерев. Але дерева були не просто великі, здавалося, що вони здіймали свої верхівки аж до самого неба. З їх зморшкуватих стовбурів звисав сивий мох, наче волосся прадавніх старців. А вузлуваті гілки простягалися в усі боки, наче намагаючись закрити собою усе навкруги. - Такого дива я ще ніколи не бачила! – вражено промовила Леся. – Такі величні дерева існують лише у казках… - Ти ж не забувай, що потрапила до чарівної полонини, - задоволено посміхнувся Фрутико. – Тут може бути все, що завгодно, навіть таке, що тобі й не снилося! - А що, наприклад? - Ну, мабуть, літаючі острови… - Як це – літаючі острови?! Петрик з Лесею аж роти пороззявляли від подиву. - У нас тут є дуже непосидющі острівці, які люблять мандрувати. Ви їх ще побачите… - відповів Фрутико. – А зараз поспішаймо, бо вже друзі нас зачекалися! Він змахнув рукою і з прискоками попрямував по піщаній стежині, що кружляла поміж пухнастих кущів, просто облитих білими квітами. Весело підстрибнувши, хлопчик заспівав:
Що за диво-полонина, Зачарована країна?! Гори, річки і луги – Все казкове навкруги! Тут не можна нудьгувати, Тільки бігати, стрибати! Щоб співати веселіше, Поспішай сюди скоріше – Будем разом танцювати, Та ще й можем політати В вишині, неначе птах, На летючих островах! Це – дитячих мрій країна, Диво-дивна полонина!
З захопленням роздивляючись навкруги і підспівуючи Фрутико, діти швидко йшли слідом за ним. Через деякий час стежка вивела мандрівників на узлісся, з якого відкривався чудовий краєвид. Широка розлога полонина, осяяна теплим сонечком, з усіх боків була оточена височенними горами, що здіймали білосніжні верхівки до самого неба. Неподалік з великої печери на схилі гори вибивався кришталево чистий водоспад. - Дуже цікаво. – промовив Петрик. - Мені здається, що цей водоспад якийсь незвичайний… - Та де там! – озвався Фрутико. – Звичайнісінький собі водоспад. Такого добра в полонині – скільки завгодно! Він задоволено посміхнувся, хитрувато примружив одне око і додав: - А ще у нашій полонині є багато річок і струмків. Вони такі ж чисті і прозорі. Я вам потім покажу… Раптом щось промайнуло над головами дітей, і вони аж поприсідали з переляку. - Не бійтеся! – заспокоїв їх Фрутико, глянувши вгору, хоча й сам трохи налякався з несподіванки. – Це звичайний літаючий острівець. Ось самі подивіться… Хлопчик свиснув. Тієї ж миті зверху знизився… маленький летючий острів. На ньому росла невисока, проте розлога пальма. Леся з Петриком аж очі протерли – чи не примарилося це їм?! Острів повільно знизився мало не до самої землі і зупинився, ледве-ледве погойдуючись у повітрі. - Це вже зовсім казка! – промовив Петрик, протираючи очі. – Такого ж не може бути, щоб існували летючі острова… - На планеті Флаверс усе можливо, а тим білш у Зачарованій полонині! – посміхнувся Фрутико і легенько відштовхнув острів, який полетів собі далі. А маленькі мандрівники пішли уперед. Через деякий час стежина обігнула високий пагорб, за яким діти побачили селище. Маленькі чудернацькі будиночки, що втопали у квітучих садах, були розфарбовані різноманітними веселими кольорами. Серед них не було двох однакових. Понад дахами майоріли святкові прапори. - От ми вже й дісталися до місця! – проголосив Фрутико, вказуючи на домівки. – Дивіться, вас уже чекають усі мешканці нашого селища. Коли мандрівники наблизилися, назустріч їм повиходили незвичайні мешканці. Усі вони були на зріст трохи меншими за Петрика і Лесю, хоча декілька (мабуть, по тутешнім міркам велетні) здавалися такими, як хлопчик. Мешканці селища носили жупани з квітів та чоботи з кори дерев. Їхні вуха, як і в Фрутико, були трохи витягнуті доверху. - Діду Хорні, я рятівників привів! – радісно вигукнув Фрутико, вказуючи на дітей. – Ось вони – Леся і Петрик! Наперед вийшов кремезний дідок з довгими сивими вусами, над якими пломенів ніс, дуже схожий на стиглу сливу. А з-під кошлатих бровей дивилися добрі й уважні очі волошкового кольору. Дідок радісно привітав прибульців: - Щиро просимо до нас у гостину! Мабуть, стомилися після далекої подорожі? - Ані крихітки! Мені все так подобається, що й вимовити не можу – з захопленням відповіла Леся. – Але скажіть, що ж тут у вас трапилося? - Ехе-хе… - сумно зітхнув дідок. – Тут таке діло, що ми й самі не можемо збагнути в чому справа… - Та чого там незрозумілого?! – нетерпляче вигукнув Фрутико. – Просто дощова хмарина залінувалася і не хоче працювати! Дід Хорні суворо блимнув на нього очима і похитав головою: - Чого ти вискакуєш наперед, як Пилип з конопелі?! - Чого це я з конопелі?! – образився Фрутико. – Я тутешній, з Зачарованої полонини. От хоч би кого спитайте… - Та знаю я, знаю… - відмахнувся від нього дід Хорні. – Ти помовчи трохи, поки я розповім нашим друзям, що до чого. - Добре. – погодився хлопчик. – Тільки кажіть швидше, бо я довго мовчати не зможу! Старий тільки головою похитав і продовжив розповідь: - Справа в тому, що в нашій полонині є лише одна дощова хмара, яка літає і поливає все навкруги… - Літала! – знову не витримав Фрутико, нетерпляче пританцьовуючи. – А зараз почала лінуватися. От мені й цікаво, чого їй не вистачає? А ще мені дуже цікаво… - Фрутико, помовчи хвилинку! – сердито тупнув ногою дід Хорні. – Всім відомо, що у тебе питання ніколи не скінчаються. То дай мені хоча б закінчити розповідь. Хлопчик обома руками швидко затулив свого рота і трохи зніяковів, але не надовго. За якусь мить його очі знову виблискували від нетерплячки. Він мало не підскакув – так йому хотілося щось сказати. А дідок тим часом продовжував: - Дощова хмарина чомусь стоїть на одному місці понад горами, тому дощ ллє тільки там... А без дощу в полонині дерева починають засихати. Отака справа… Дід Хорні сумно зітхнув. Усі мешканці Зачарованої полонини з надією дивилися на Петрика з Лесею, очікуючи, що вони скажуть. - Слухай, Петрику, а може ми в хмару з твоєї рушниці стрільнемо?! – раптом запропонував Фрутико. – Вона злякається і почне літати! - А де зараз ця хмаринка? – запитала Леся. Усі разом повернулися до гір і витягли руки вказуючи на найвищу верхівку. - Он там вона, біля Драконової гори! Бачите? – голосніше за всіх вигукнув Фрутико, підскакуючи догори, наче намагався ухопити хмарину руками. Понад горами висіла пухкенька дощова хмара, з якої рясно сіяв дощик – це було видно навіть з такої відстані. Барвиста райдуга весело сяяла у міжгір'ї, куда падали краплини, але у долину вода не попадала. - Петрику, ану глянь, будь ласка, у свій бінокль, - звернулася Леся до братика. – Що там таке? Хлопчик підніс бінокль до очей і почав уважно придивлятися. Здавалось, що дощова хмара тремтіла від напруження. На якусь мить вона трохи заспокоїлась, ніби-то набираючи сили, а потім знову смикнулася вбік. Але де там! Хмара не могла зсунутися з місця, наче була прив'язана дротом. - Мені здається, що вона чомусь не може відлетіти з того місця, де зараз знаходиться, наче хмару щось тримає… - розгублено промовив Петрик, знизуючи плечима. - Можна зазирнути у твою гляділку? Бо мені дуже цікаво! – попросив Фрутико. Петрик зняв бінокль і подав його хлопчику. Той нетерпляче припав до нього, щось з захопленням мурмочучи собі під ніс. Фрутико подивився на далекий гай і змахнув перед біноклем рукою, наче хотів щось впіймати. - Що ти там ловиш, Фрутико? – розсміялася Леся. Хлопчик здивовано кліпнув очима, знову зазирнув у бінокль і знову спробував щось ухопити. Потім він розгублено глянув на Петрика і промовив: - Нічого не розумію… Дивлюсь у гляділку – поруч сидить на гілці горобець. Я його – хвать! А його нема… - Той горобець сидить далеко, а бінокль його просто збільшує. – пояснив Петрик. - Тепер зрозумів! – зрадів Фрутико. – Цей біло…міно… як його? А, згадав - "бімокель" – це просто чарівна гляділка! - Нехай буде так. – погодився Петрик. – Тільки зараз нам потрібно якось дізнатися, що трапилося з дощовою хмарою! Мешканці селища розгублено перезирнулися і знизали плечима. - А як це зробити? – розвів руки дід Хорні. – Ми ж не можемо залізти на хмару… - А я знаю! – раптом заявила Леся. – Це ж чарівна полонина, тому потрібно побудувати чарівний літаючий корабель і дістатися ним до дощової хмари… - Нащо ж його будувати, коли він у нас і так є! – радісно підскочив Фрутико. – До того ж ніякий він не чарівний, а зовсім звичайний. - Де? - То ви, мабуть, забули про летючі острова? Зараз все владнаємо! Зачекайте хвилинку… Фрутико засунув два пальці до рота і так лихо свиснув, аж у вухах задзеленчало. За якусь хвилину з-за лісу випірнув уже знайомий літаючий острів і наблизився до присутніх. Трохи осторонь з'явилося ще декілька зовсім маленьких острівців, але підлетіти ближче не насмілилися. Вони були наче маленькі цуценята, яким дуже цікаво, але не дістає хоробрості. - Дивіться, який чудовий літаючий корабель! – погордо мовив Фрутико. – Тут нам усім місця дістане. - А хто ж на ньому полетить? – здивувався дідусь Хорні. – Я ніколи у своєму житті не літав, тим більш на летючих островах. - І я… і я… - долинуло з різних боків. Мешканці селища боязко відступили на декілька кроків, наче хтось збирався їх силомиць всаджувати на летючий острів. - Ми полетимо! – рішуче сказав Петрик. – Ми ж для того й прийшли до вас, щоб допомогти. - Авжеж! - підтримала його Леся. – Ми полетимо. А ти, Фрутико, полетиш з нами? - Ще б пак! – хлопчик мало не гепнувся на землю з несподіванки. – Це ж я згадав про летючий острів! Ви ж, я сподіваюся, не збиралися кидати мене отут?! Леся нишком посміхнулась – до того кумедний вигляд був у Фрутико. Потім вона обвела поглядом присутніх і додала: - Тепер нам лишилося тільки взяти з собою те, що нам може знадобитися, і вирушати до дощової хмари. Як вирішили, так і зробили. Мешканці селища кинулися по хатах і почали зносити, хто що знайшов. Усяких речей зібралася ціла купа, та така, що була вища за Петрика. Чого тут тільки не було?! І тепла вовняна ковдра, і великі гумові чоботи, і стара рибальська сітка, і багато чого іншого… Хтось навіть казана приніс. - Годі вже! – тупнув ногою Фрутико, який мало не розсердився. – Нащо ви оце все лахміття понатаскували?! - То, може, станеться у пригоді… - невпевнено відповів хтось з мешканців селища. – Воно ж всяко буває… - Навіщо ж нам казан?! – обурився Фрутико. – Ми що, летимо борщ варити чи що?! Ні, краще ми самі відберемо те, що нам може знадобитися, а ви більше нічого не приносьте, а то вже скоро гора до самого неба буде! Фрутико з Петриком уважно оглянули купу речей і витягли з неї моток мотузки і великий гачок. Трохи поміркувавши, Петрик ще взяв складного ножа з різбленою руківкою. - А це нащо? – здивувалася Леся. - На всякий випадок! Може стане у пригоді. Петрик намагався сказати це упевнено, хоча насправді ножика він узяв лише тому, що йому дуже сподобалося різьблене руків'я. Окинувши все навкруги останнім поглядом, Фрутико рішуче промовив: - Тепер вже, мабуть, все… можна й вирушати…
Але не встиг він закінчити, як раптом зчинився великий гвалт. Почулося відчайдушне гавкотіння, і попід ногами селян заметушилося щось кошлате і таке вертке, що за ним навіть очі не встигали стежити. - Йой! – скрикнув Фрутико, ухопившись за голову. – Як же це я забув про Брундю?! - А що це таке? – здивувалася Леся. - Не що, а хто! Це мій песик! – погордо відповів Фрутико і покликав: - Брундю, йди-но сюди! Тієї ж миті з-під ніг мешканців селища вискочив маленький кошлатий песик. Він був цілком чорненький, немов виліз з печі. Песик утнувся носиком у коліно Фрутико, повихляв хвостиком, а потім усівся на землю і, нашорошивши вухо, уважно подивився спочатку на Петрика, а потім на Лесю, наче щось собі розмірковуючи. - Який гарний песик! – замилувалася ним Леся і покликала: - Йди-но сюди, маленький! Брундя підвів очі на Фрутико, наче запитуючи його, і отримавши згоду, з готовністю підбіг до Лесі. Але тут він несподівано гепнувся на землю і перекинувшись на спину, замружив очі. - Що це з ним? – захвилювалася Леся. Але Фрутико засміявся і заспокоїв дівчинку: - Не хвилюйся, він так завжди знайомиться. - То хіба ж ти не бачиш, що Брундя підставляє тобі свій живіт для того, щоб ти його почухала?! – додав Петрик. Леся присіла біля песика і почухала йому животика. Брундя від насолоди аж замурчав, а потім підскочив і почав радісно гавкати, вистрибуючи довкола дітей. - Отакий наш Брундя! – посміхнувся дід Хорні. – Такий же непосидющий, як і Фрутико. Але, хоч як було весело дивитися на кумедного песика, проте час спливав. Тому Петрик, Леся і Фрутико посідали на літаючий острів і приготувалися до повітряної подорожі. Останнім на острів вискочив Брундя. Він швиденько оббіг пальму, зосередженно обнюхав її і, лише після цього заспокоївшись, з поважним виглядом влігся біля стовбура, мовляв, я тут господар. Острів почав повільно підійматися вгору. - Щасти вам! – вигукнув навздогін дід Хорні. А мешканці селища махали руками і бажали хоробрим мандрівникам успіху. Поступово острів підіймався вище і вище. Вже мешканці Зачарованої полонини стали маленькими, як комахи. - Слухайте, а як же ми дістанемося до хмари? – раптом схаменулася Леся. – Острівець же не може знати, що нам потрібно туди… - Не хвилюйся, Лесю, - заспокоїв її Фрутико. – Літаючі острови час від часу самі літають під хмару, щоб напитися води. - А чому ти вирішив, що зараз саме той час? – поцікавився Петрик. - Тому що земля, на якій ми сидимо, вже суха, - зауважив Фрутико. – Це означає, що острів полетить до дощової хмари, а саме це нам і потрібно! І дійсно, піднявшись вгору, літаючий острів повернув у ту сторону, де над горами висіла хмара, і полетів до неї. Зверху було добре видно, як з різних боків Зачарованої полонини до дощової хмари злітаються інші острови. Поступово острів наближався до хмари, яка, чим ближче, ставала більшою. - Ого-го! – не витримав Петрик. – Знизу вона здавалася зовсім маленькою, а насправді он яка велика! - Велика вона чи маленька, а зараз ми будемо мокрі з голови до п'ят! – раптом подала голос Леся, яка з захопленням милувалася зверху краєвидами полонини. - Йой! – підхопився Фрутико. – Як же я не збагнув?! Наш острів полетить під хмару, і ми опинимося під дощем! Він щось поміркував, глянув на Брундю, що спокійнісінько лежав собі біля стовбура пальми, і зраділо ляснув себе долонею по лобу. - Все дуже просто! – заспокоїв друзів Фрутико. – Ми сховаємось під листям пальми, а коли острів нап'ється дощу, то ми зачепимось за хмару і притягнемо острів до неї… Як вирішили, так і зробили. Коли острів підплив під хмару, діти поховалися під листям пальми. Брундя погордо дивився на них, мовляв, я тут самий розумний, бо з самого початку біля стовбура примостився. Рясний дощик сипав на острів, щедро напуваючи його життєвою вологою. Біля дітлахів з землі повипиналися квіти і розпустилися волошковими пелюстками. Ах, як чудово було сидіти під пальмою і слухати пісні дощу. Але острів уже напився води і повільно поплив у сторону. - Настав час! – вигукнув Фрутико. Він прив'язав мотузку до гачка, який встромив у Петрикову помпову рушницю. Леся тим часом прив'язала другий кінець мотузки до стовбура пальми. Коли все було зроблено, Петрик прицілився і вистрілив у дощову хмару. Гачок полетів уперед, розмотуючи мотузку. Він упав на поверхню хмари і зачепився. Фрутико разом з друзями потягли мотузку до себе, і острівець пристав до хмари збоку. Песик першим зіскочив на її поверхню і почав стрибати, підлітаючи вгору, наче на батуті. Слідом за ним зістрибнули Петрик і Фрутико. Леся зійшла на хмарину обережно. Але поверхня виявилася м'якою і трохи пружньою, як матрац. Забувши про все і весело сміючись, діти почали стрибати, підлітаючи один вище другого. Брундя гавкотів, аж у вухах дзвеніло. Нарешті, настрибавшись досхочу, вони уговталися і почали роздивлятися навкруги. Фрутико став на коліна і порачкував до того краю хмари, який був ближче до склону гори. Підібравшись майже до самого краю, хлопчик побачив як щось заблищало у променях сонця. - Оце так диво! – промовив він і покликав друзів: - Петрику! Лесю! Йдіть-но сюди, я дещо знайшов! Підбігши до нього, діти схилилися над знахідкою. - Це ж рибальська ліска! Звідки вона тут узялася? – здивувався Петрик. Фрутико почухав потилицю і невпевнено припустив: - Може, хтось рибу ловив? Але де ж вона на небі візьметься… Він узявся рукою за напружену ліску і простежив, куди вона веде. З одного боку ліска вела вниз у кущі на схилі гори, а з другого… - Дивіться, тут такий самий гачок, яким ми зачепилися за хмару… - вигукнув Фрутико. - Хтось прив'язав її, щоб вона не могла літати. - Цікаво, хто б це міг зробити і навіщо? – здивувалася Леся. Вона спробувала розв'язати вузол, яким ліска кріпилася до великого гачка, встромленого в хмару, але він був так хитро закручений, що не піддавався. Тоді діти разом вхопилися за ліску і потягли її в різні боки, намагаючись розірвати. Навіть Брундя вчепився в неї зубами, щоб допомогти. Та куди там! Друзі тільки захекались, а зробити нічого не змогли. Несподівано зі склону гори, що був неподалік від хмари долинуло якесь ледве чутне злорадне хихотіння. Діти рвучко обернулися і побачили, як хитнулися гілки куща. Проте нікого там не було, хоча Брундя почав гавкати на кущ так, наче той йому на хвіст наступив. Петрик навіть подивився у бінокль, але й тоді нічого не побачив. - Дивно… - розгублено промовив він. – Мабуть, нам усім примарилося… - Це ми потім з'ясуємо, - махнув рукою Фрутико. – А зараз потрібно щось придумати, щоб звільнити дощову хмару. - А я знаю! А я знаю! – радісно підстрибнула Леся - Ну то говори скоріше! Леся блимнула оченятами на хлопчиків, які з нетерпінням очікували. Навіть Брундя усівся і нашорошив вуха, уважно прислуховуючись. Дівчинка хитрувато посміхнулася і сказала: - Ліску потрібно перерізати тим ножиком, що у Петрика в кишені. - Молодець, Леся! – вигукнув Фрутико. – Зараз ми швидко звільним хмару… Петрик розкрив ножика і перерізав ліску біля самого гачка. Тієї ж миті, відчувши волю, хмара так шарпонулася вбік, що діти мало не попадали з неї. - Тримайтеся! – вигукнув Фрутико, хапаючи Лесю за руку. – Зараз хмара заспокоїться. І дійсно, через деякий час, коли хмара злякано відлетіла подалі від Драконової гори, вона наче заспокоїлася і тепер вже повільно летіла понад полониною, рясно посипаючи дощем гаї, що пропливали унизу. Невдовзі хмара опинилась над селищем. Усі дорослі мешканці дивились вгору і радісно махали руками. А малеча стрибала довкола них, підставляючи обличчя дощовим краплям. Фрутико забрав таємничий гачок, яким була прикута до гори хмара, і разом з друзями перебрався на літаючий острів. Потім він відчепив мотузку, і дощова хмара поволі попливла собі далі. А острів почав знижуватися до селища. - Шкода, що ми дома нікому не зможемо розповісти про планету Флаверс, Зачаровану полонину і про наш чарівний польот на хмарині… - мрійливо зітхнула Леся. - Не повірять, - ствердив Петрик. – Бо це дуже схоже на казку. Коли мандрівники ступили на землю, літаючий острів і собі полетів кудись, а всі мешканці зібралися навкруги них і почали допитуватися, що та як. Петрик і Фрутико наввипередки розповіли про все, що сталося на хмарині і показали загадковий гачок. - Ох, не подобається мені цей гачок… - занепокоєнно мовив дід Хорні, суворо зсунувши брови. – Колись в стародавні часи підступні чаклуни хотіли захопити Зачаровану полонину. Був серед них один особливо злющий на прізвисько Лиходум! Він такими гачками брав у полон літаючі острова… - Може, це й був Лиходум? – занепокоївся Фрутико. - Звідкіля б йому тут взятися?! Тих чаклунів давно вже нема у нашій полонині! – вигукнув хтось з мешканців селища. - Вони зникли десь у невідомості! - Так то воно так, але хтось полонив-таки дощову хмару, щоб дерева нашої полонини загинули. – похитав головою дід Хорні. - Не подобається це мені… Він щось трохи поміркував, а потім рішуче проголосив, звертаючись до дітей: - Ви повинні показати мені те місце, де чули таємничий сміх! - Але ж до того місця дуже далеко, - заперечив Фрутико. – А летючий острівець вже відлетів – він мене не почує, щоб повернутися. - Нам твій острів і не потрібен. – відповів дідусь. – До того ж він для нас буде маленький і не зможе віднести до гори всіх, хто піде на пошуки. Ні, ми поїдемо верхи на золотавих поні! Дід Хорні витяг з кишені срібний свисток і подув у нього. Ніхто нічого не почув, але свисток, мабуть, був чарівним, тому що через деякий час на узліссі з'явилися дивні коні. Вірніше це були не коні, а маленькі поні. Вони були золотаві з сріблястими пишними гривами. Підбігши до селища, поні зупинилися. - Ой, які вони гарненькі! – замилувалася ними Леся. – А можна мені їх погладити? - Можна, - доброзичливо озвався дідусь. – І не тільки погладити. Ми поїдемо верхи на цих поні аж до самої Драконової гори! Сказано – зроблено. Усі посідали на гарненьких скакунців і поїхали до гори.
Попереду вершників з поважним виглядом скакав Фрутико, удаючи з себе командуючого загіном. Їхали весело. Розумні поні скакали м'яко, щоб вершникам було зручно. Переїхали по кладці маленьку річку, а потім по широкій стежині промчали пишним гаєм, в якому на гілках сиділи різнокольорові птахи і виспівували чудові пісні. За гаєм відкрився невеликий степ, на якому Леся з Петриком побачили великі дині, що вигрівали під пестливими сонячними променями свої гладенькі боки. Сказати, що це були великі дині, то було мало. Деякі з них були заввишки поні. - Оце так дині! – захоплено вигукнув Петрик. - Ти ще не бачив наших кавунів! – задоволено відгукнувся Фрутико. – Інколи вони виростають до таких розмірів, як хатина! - А що ж ви з ними робите? – запитала Леся. - Звичайно, їмо, - відповів Фрутико. – Біля такого кавуна збирається усе селище і їсть його цілий день. - А де ж ці велетенські кавуни? - Зараз ви їх не побачите, бо ці кавуни ростуть з другого боку Помаранчевої полонини. Як-небудь іншого разу ми обов'язково навідаємся з вами туди. Ох, які ж вони солодкі і смачні! Тим часом Драконова гора швидко наближалася. - Слухай, Фрутико, - звернувся до нього Петрик. – А чому гора називається Драконовою? - А мені цікаво, чому полонина називається Зачарованою? – додала Леся. – Розкажи нам, будь ласка… - Це дуже давня історія, - відповів Фрутико. – Колись давно, так давно, що вже ніхто й не пам'ятає, у нашій полонині правили могутні чарівники. Після того, як вони кудись зникли, у полонині залишилося багато чого загадкового і зачарованого – тому й полонина зветься Зачарованою. А на тій горі, куди ми їдемо, ніби-то колись у прадавні часи мешкали справжні дракони. Фрутико крадькома озирнувся на діда Хорні і пошепки додав: - Але я думаю, що це – казки для малечі… Обігнувши по краю берега невеличкий ставок, з якого вистрибували грайливі кришталеві напівпрозорі рибки, вершники зупинилися біля самого підніжжя Драконової гори. - Далі підемо пішки, - вирішив дід Хорні, злазячи на землю. - Тепер показуйте, де ви чули оте підступне хихотіння. Фрутико побіг уперед, показуючи напрямок. За ним вгору подалися інші пошуковці. Останньою йшла Леся, біля якої вертівся непосидючий Брундя. Поступово дісталися до місця. - Хтось тут був! – впевнено промовив дід Хорні, вказуючи на прим'яту траву біля куща, на якому виднілося декілька зламаних гілок. - А куди ж подівалася ліска, яку ми відрізали від хмари? – здивувався Фрутико. – Вона повинна була б тут лежати… - Мабуть, отой злочинець, що полонив дощову хмару, забрав її з собою. – вирішив дідусь. – Треба його знайти, поки він ще якогось лиха не скоїв! - Хе-хе-хе! – несподівано долинуло збоку. Усі рвучко обернулися на голос, але нікого не побачили. - Хто це сміється? – запитав Фрутико. - Не твоє діло, довговухий! – знову долинуло з порожнечі. – Ви ще в мене сльозами обіллєтеся, поганці! Спочатку я знищу усі ваші дерева, а потім і до вас доберуся! Ха-ха-ха! - Скоріше хапайте злодія! – сполохано скрикнув дід Хорні. – Це чаклун-невидимка! Але ніхто й не ворухнувся, бо не бачили кого ж хапати. Раптом Брундя, який уважно дивився кудись у порожнечу, загарчав, голосно гавкнув і стрибнув уперед. Він вчепився у щось невидиме і повис, гойдаючись у повітрі. Щось зашипіло, зашкварчало, наче у печі. Почулося якесь злісне бурмотіння: - Відчепися від мене, дурне цуценя! - Петрику, швидше стріляй туди! – закричав Фрутико, вказуючи на песика. – Тільки не влучи в Брундю! Тієї ж миті Петрик скинув з плеча свою рушницю, прицілився трохи вище того місця, де висів у повітрі Брундя, і натиснув курок. Пролунав постріл. Фарбова кулька влучила у щось невидиме, і червона фарба, що була у неї всередині, розтіклася, проявляючи невідому постать, що розгублено кліпала очима. - Ага, упіймався, злодію! – зрадів Фрутико. – От зараз ми тобі задамо! – Хапайте його, це ж сам Лиходум! – скрикнув дід Хорні. Заляпана фарбою постать чаклуна злякано заметушилася. Він відірвав від себе песика і кинувся, було, навтіки так, що тільки п'яти замерехтіли. Проте Лиходум так поспішав, що й не помітив стару трухляву колоду, що лежала позад нього. Зачепившись за камінець, він полетів сторч головою і просто встромився в колоду так, що з одного боку з неї стирчала голова чаклуна, а з другого – його ноги. Лиходум спробував було вовтузитися, щоб вирватися з полону, але де там?! Колода тримала його міцно. Підступний чаклун лише й міг тільки що стрибати на одному місці, наче пеньок з головою і ногами. - Ви тільки подивіться на нього! – засміявся Фрутико. – Скаче, як справжній коник-стрибунець! - Нехай скаче, аби тільки лиха не робив. – посміхнувся дід Хорні. - Ну а зараз повертаємось у селище і відсвяткуємо визволення дощової хмари! Він з доброзичливою посмішкою погладив Петрика і Лесю по голівках. Фрутико гав не ловив - теж підставив і свою руду голову. До колоди прив'язали мотузку і так відвели у селище Лиходума. Там його зачинили у коморі, щоб наступного дня вирішити долю чаклуна. Цього вечора мешканці селища влаштували справжнє свято. Пригощання було знатне. На столах у кришталевих вазах стояли цілісінькі гори найкращих у світі тістечок, яких наробила тітка Нерейда – відома на всю Зачаровану полонину господарка. А ще були тут і цукерки у яскравих обгортках, і шоколадно-мармеладні торти, і халва – всього навіть і не згадати. У сріблястих келихах, вкритих чудовим старовинним різбленням, подавали різноманітні соки – один краще другого. Одним словом, Петрик з Лесею напригощалися вже досхочу. Після того, як попіднімалися з-за столу, почалися веселі танці та різноманітні ігри. А коли небо над Зачарованою полониною всіяли перлисті зірки, відбулося чарівне видовище. Вдячні мешканці селища приготували для Петрика і Лесі справжній казковий фейєрверк. Вогняні квіти виростали просто до неба, розквітали там і осипалися донизу барвистими іскрами. Але як би не було добре у Зачарованій полонині, настав час повертатися додому. Фрутико провів друзів на лісову галявину, де лагідно сяяла напівпрозора чарівна куля – шлях до повернення. - Слухай, Фрутико, - звернулася до нього Леся. – А як нам можна буде ще коли-небудь потрапити на планету Флаверс? Мені так сподобалось у Зачарованій полонині, що я хотіла б ще тут побувати! - І я теж! – підхопив Петрик. - В цьому для вас нема ніякої таємниці… Фрутико з хитруватою посмішкою примружив одне око і додав: - Майже ніякої. Потрібно мати щире і відверте серце, а також вірити казкам… А ще потрібно мати чарівну мобілку, яка залишилася у вашій кімнаті… Ви нам допомогли, тому мешканці Зачарованої полонини вирішили подарувати вам цей телефончик, щоб ви могли навідуватися до нас у гості. - От мені дуже цікаво – а як ця чарівна мобілка попала у наше місто? – запитала Леся. - Скажу відверто, - відповів Фрутико. – Дехто з наших таємних посланців іноді буває на вашій планеті. Останнього разу один з них і загубив телефончик, а відшукати не встиг, бо ви його першими знайшли! Тільки нікому про планету Флаверс, а особливо про Зачаровану полонину не розповідайте. Нехай це залишається нашою таємницею… Домовилися? - Так. Обіцяємо! – сказав Петрик. – А тепер нам вже потрібно вертатися додому, поки батьки не прокинулися. - До побачення, Фрутико! – з жалем промовила Леся. – Мені так хотілося б ще погостити у Зачарованій полонині, але вже час повертатися… Сподіваюся, що ми з тобою ще побачимося? - До наступної зустрічі! – відповів хлопчик, змахнувши рукою на прощання. Леся і Петрик ступили до сяючої кулі. Яскравим райдужним сяйвом спалахнув зоряний шлях, розгортаючись у них під ногами. Він підхопив маленьких мандрівників і стрімко поніс їх уперед. Не встигли діти й отямитися, як знову опинилися у себе в кімнаті. Так само тихенько виспівували за вікном цвіркуни. Мерехтіли далекі тендітні зорі, наче підморгуючи дітям. В домі панувала тиша. Здавалося, що й не було ніякої дивної пригоди. Сяйво, з якого вийшли Петрик з Лесею, зникло, і чарівний телефончик знову виглядав звичайною іграшковою мобілкою. - Слухай, Петрику, а чому цвіркуни співають вночі? – запитала Леся, прислуховуючись до концерту за вікном. - А ти що, не знаєш? – здивувався Петрик. – Ну то послухай… І хлопчик продекламував віршик про цвіркуна:
Заліз цвіркун на пічку. Таку він має звичку: Як сонечко сідає – Співати починає, Щоб краще спали діти, Щоб снилися їм квіти І різнокольорові Чудові сни казкові…
- Які гарні цвіркуни, що дарують нам казкові сни… – сказала Леся і, солодко позіхнувши, додала: - Добре, що матуся з татом сплять... - Треба й нам лягати, – відгукнувся Петрик, потираючи оченята. – Бо вранці до садку йти... Тільки дивись, нікому не розповідай про нашу нічну пригоду – ми ж обіцяли Фрутико! - Що я – маленька?! Леся швиденько роздяглася і пірнула у ліжко. Вона лагідно посміхнулась і, загорнувшись ковдрою, заплющила очі. За якусь мить дівчинка вже й заснула. Петрик сховав рушницю і чарівну мобілку у шафу. Потім дбайливо поскладав речі сестрички, роздягнувся і теж забрався у ліжко. Повернувшись на бік, хлопчик почав дивитися на зорі, що кружляли в дивовижному хороводі. Десь там, в неосяжній далечині космосу пливла чарівна й загадкова планета Флаверс, на якій залишилися нові друзі з чудової Зачарованої полонини. Замріявшись, Петрик навіть і не помітив, як сон огорнув його м'якими крилами і поніс у країну дитячих фантазій, де він знову мандрував разом з Фрутико і Лесею по чарівній полонині, а поруч з ними біг веселий Брундя…
Дата: Понедельник, 23.05.2016, 10:55 | Сообщение # 24
Капитан
Сейчас: На суше
Прочитала "Михалове щастя"... Чудесная сказка - такая колоритная, добрая, лиричная! Спасибо, Анатолий, за удовольствие от прочтения. Легкая придурковатость снабжает мозг кровью и обеспечивает индивидуальное творческое пространство...
Прочитала "Михалове щастя"... Чудесная сказка - такая колоритная, добрая, лиричная! Спасибо, Анатолий, за удовольствие от прочтения.
Благодарю, Тая, за такой приятный отзыв! У меня ещё есть подобная сказка, только пока в виде киносценария - как руки дойдут, облитературю и тоже выложу.
Якось зимовим вечором, десь перед самим Рiздвом, Петрик з Лесею сидiли в теплій хаті біля вікна i мрійливо зітхали, вдивляючись у снігову круговерть. Батьки відвезли їх на свята у село до діда Лук'яна, щоб малеча могла трохи попустувати на волі. До самого вечора Петрик з Лесею гралися у сніжки, ліпили снігову бабу і вже досхочу наковзалися з льодової горки, аж доки не змерзли, і дідусь покликав їх до хати. Повечерявши з дітлахами, дід Лук'ян, кахикуючи, пішов відпочивати до іншої кімнати, і тепер тихенько посапував, висвистуючи носом чудернацькі мелодії. Надворi було вже темно. Люта хуртовина завивала, наче зграя клятих вовкiв. Шалений вiтер шугав навкруги хати, намагаючись проточитися усередину крiзь будь-яку шпаринку. Снiгове вiйсько сипало у вiкно i з безсилим шамотiнням зсовувалося на землю, складаючись у великий замет. - Оце розходився зимовий господар... - стиха промовив Петрик, стурбовано похитуючи головою. - До ранку такого нахурделить, що й дверi не вiдчиняться! - А як же ми завтра з хати вийдемо? - злякалася Леся. - Не хвилюйся, - заспокоїв її Петрик. – Дід Лук'ян що-небудь змiркує... Ти краще лягай вже спати, бо завтра свято проспиш! Леся позіхнула, знехотя забралася у лiжко і, накрившись ковдрою, старанно замружилася. Але невдовзі її оченята знову розкрилися і весело блимнули. - Петрику, а я не можу так просто заснути, - хитрувато посміхнулася дівчинка. – От якбі ти мені казку розказав яку-небудь або віршика… - То що я тобі - казкар? – здивувався Петрик. – Треба було попросити дідуся – він би тобі розповів… - Ну, Петрику, будь ласка… - заблагала Леся. - Добре, - погодився хлопчик. – Тільки я краще розповім тобі віршика про Нічного володаря... - А хто це такий? - Послухай, то й будеш знати… Петрик повернувся до сестрички, трохи поміркував, пригадуючи віршика, і почав розповідати:
Попід вікнами надворі Ходить-бродить дивний пан. Він збирає в кошик зорі, Обгортає їх в туман. Сни казкові розкладає Під подушки дітлахам, Колискової співає Звірям в лісі і птахам. Це – чудових мрій володар, Лагідний нічний господар.
Коли Петрик замовк, у хаті запала тиша. Лише у печі весело потріскували дрова, та за вікном гула хуртовина. - Ой, як чудово! – нарешті промовила Леся. – Але прикро, що все це лише чарівна казка – в житті такого не буває… - Якого? - Ну, я маю на увазі щось чарівне, незвичайне… Петрик прудко підскочив зі стільця і з жаром промовив: - Як же то не буває?! Ти, мабуть, вже й забула про Зачаровану полонину? А там стільки дивного і загадкового! Дівчинка сумно зітхнула: Це було так давно, що я вже й не знаю, чи була ця пригода насправді, чи, може, тільки примарилася уві сні… - Як же вона могла примаритися, коли ми з тобою разом побували у Зачарованій полонині на планеті Флаверс і навіть допомогли визволити дощову хмару і впіймати чаклуна Лиходума?! Пам'ятаєш? - Але ж це було так давно… та й доказів ніяких нема! – вперто заперечила Леся. - А Фрутико, Брундя?! А наша чарівна мобілка? – наполягав на свому Петрик. Леся тільки плечима знизала: - Ну, то увімкни її і спробуй зв'язатися з Фрутико… Ми ж з самого літа більше жодного разу з ним не розмовляли, а тим більш не бували в Зачарованій полонині… Петрик з сумнівом почухав потилицю і розгублено промовив: - Мобілка чомусь не хоче працювати… Може, вона зламалася чи батарейки вже послабшали… Ану, спробую ще раз! Хлопчик підбіг до шафи, де знаходилися речі дітей, і витягнув з рюкзака маленький телефончик. Тримаючи його в руках, Петрик підійшов до ліжка сестрички і, усівшися на краєчку, натиснув кнопку. Мобілка весело блимнула зеленим вогником і відгукнулася приємним жіночім голосом: - "Привіт! Як справи?" - От бачиш! – сумно зітхнула Леся. – Не працює… Петрик недовірливо подивився на телефончик і замислився. Його носик трошки зморщився, наче він вирішував дуже складну математичну задачу. Леся влаштувалася зручніше і з зацікавленням спостерігала за братиком, очікуючи, що буде далі. Нарешті хлопчик рішуче вигукнув: - Ні, такого не може бути, щоб Фрутико забув про нас! Може, у Зачарованій полонині щось скоїлося? Тієї ж миті Леся насторожилася і сіла у ліжку. Її оченята скруглилися, і вона стурбовано сплеснула у долоні. Йой! Петрику, а що, як і насправді у полонині сталося якесь лихо?! Потрібно ж якось це з'ясувати! Тільки я не знаю як… - Слухай, Лесю! – зраділо вигукнув Петрик. – А чи пам'ятаєш ти, що нам казав Фрутико? - А що, наприклад? - Він же казав, що для того, щоб потрапити у Зачаровану полонину потрібно мати щире і відверте серце, а також вірити казкам… А ще потрібно мати чарівну мобілку, яка у нас і так є! - І що далі? - А те, що наше бажання може нам допомогти перенестися у Зачаровану полонину на планеті Флаверс! Давай спробуємо… - Як? - Ми ж віримо у те, що Зачарована полонина десь існує, і з нею є зв'язок, тільки зараз він не діє! Тому ми повинні дуже-дуже наполегливо думати про полонину і, може статися, що зоряний шлях знову відкриється для нас… - Тоді давай, зараз і спробуємо! – з готовністю озвалася Леся. – Чому нам чекати якоїсь іншої нагоди? Як вирішили, так і зробили. Петрик з Лесею всілися друг проти друга, поклавши між собою мобілку, на якій тихенько блимав зелений вогник, і почали уважно дивитися на неї. При цьому вони старанно думали про Зачаровану полонину, згадуючи її чудові велетенські дерева, кришталеві річки й струмки, мешканців селища і особливо Фрутико і Брундю… Якось непомітно зелений вогник змінився на жовто-гарячу іскорку, яка почала тихенько блимати, поступово розгораючись. - Дивися, Лесю, - прошепотів Петрик. – Спрацювало… Тепер швидко збирайся, бо зараз відкриється зоряний шлях до Зачарованої полонини! Леся кинулася до шафи і витягла з неї свою шубу. - Навіщо тобі шуба? – здивувався Петрик. – Ти забула, що в чарівній полонині ніколи не буває зими?! - Йой! – сплеснула у долоні Леся. – Я й дійсно забула! Вона запхала шубу до шафи і швиденько вдягнула квітчасте платячко і старенькі сандалії, що залишилися у дідуся ще з минулого літа. Петрик теж вдягнувся по-походному. І, як звичайно, трохи поміркувавши, прихопив з собою на всяк випадок деякі корисні речі: іграшкову помпову рушницю з фарбовими кульками та новенький електричний ліхтарик. Побачивши це, Леся і собі взяла маленький рюкзачок, з яким вона звичайно ходила до садку і на прогулянку, поклала до нього дзеркальце і наділа на плечі. - А дзеркальце навіщо? – здивувався Петрик. - На всяк випадок… - хитрувато посміхнулася сестричка. – Я ж не питаю тебе про ліхтарик або рушницю! - Добре, - погодився Петрик. – А тепер готуйся до подорожі по зоряному шляху… Діти стали біля чарівної мобілки і почали уважно на неї дивитись. Поступово сяйво заяскравішало, з'явилася вже знайома напівпрозора райдужна куля, осяяна зсередини золотими сонячними променями. Тоді Леся з Петриком, не вагаючись, зробили крок уперед і опинилися на зоряному шляху. Веселі зірочки, наче грайливі метелики, закружляли довкола них, створюючи чарівну спіраль. Раптом зоряний шлях спалахнув святковим сяйвом і, підхопивши дітлахів, помчав їх до планети Флаверс у Зачаровану полонину, як сподівалися маленькі відважні мандрівники, назустріч друзям…
В очі блимнуло сліпуче сонечко, і Петрик з Лесею опинилися на знайомій зеленій галявині серед величних казкових дерев. Але дивне діло – у чарівному лісі було якось незвично тихо. Не співали птахи, не стрікотіли коники. Навіть дерева наче принишкли, очікуючи якоїсь біди. Тихо-тихо було навкруги… - Слухай, Петрику, - стиха звернулася Леся до братика. – Не знаю чому, але мені боязко… Щось у Зачарованій полонині не так, як завжди… - І мені здається так само, - погодився Петрик. – Потрібно знайти Фрутико і з'ясувати, що до чого… Взявшися за руки, діти насторожено пішли знайомою стежиною, що звивалася між причаївшихся дерев, до селища. Невдовзі вони вийшли з-за пагорба і побачили різнокольорові будиночки. Але на вулиці не було видно жодної душі. Якась дивовижна тиша панувала навкруги. Навіть над дахами не майоріли веселі прапорці. - Нічого не розумію, - промимрив Петрик. – Куди ж подівалися усі мешканці? - Може, вони зараз збирають врожай? – припустила Леся. - Щось не дуже схоже… - заперечив Петрик. – Та й у самому селищі повинен був би хтось залишитися, проте, як бачиш, там зовсім нікого нема… Петрик з Лесею насторожено пішли вулицею, уважно роздивляючись на всі боки. Раптом з відчиненої хвіртки вискочило щось кошлате і з верескливим гавкотінням кинулося до дітей. - Це ж Брундя! – зраділа Леся. Песик прожогом підскочив до неї і почав лизати руки, вихляючи прудким хвостиком. Петрик нахилився і погладив його по голівці. - Молодець, Брундя! Впізнав таки нас! – похвалив він песика. – А де ж Фрутико? Де дідусь Хорні та інші? Брундя сів на землю, звів на дітей вологі очі і сумно заскиглив. - Щось тут не те… - роздумливо мовив Петрик. – Потрібно знайти Фрутико і з'ясувати, що сталося… Він уважно подивився в очі песикові і запитав: - Слухай, Брундю, а чи можеш ти відвести нас до Фрутико? Песик пильно подивився спочатку на Петрика, потім на Лесю. Після цього він з готовністю підскочив, радісно гавкнув і, відбігши на декілька кроків, озирнувся і заклично помахав хвостиком. - Мені здається, що Брундя вказує нам, куди потрібно йти. – промовила Леся. - Давай, Брундю, веди нас до Фрутико! – скомандував Петрик. Песик смішно підстрибнув і кинувся уздовж вулиці. Леся з Петриком побігли за ним. Минувши селище, вони опинилися на окраїні. Але й тут не почули звичайних співів птахів. Сторожка тиша розляглася навкруги. Навіть веселі коники не стрікотіли у шовковій траві. Лише у невеликій калюжі сиділа витрішкувата жаба, глипаючи на мандрівників переляканими очима. А Брундя, не зупиняючись ні на мить, побіг по вузенькій стежині до темніючого неподалік лісу. Поспішаючи за песиком, Петрик і Леся заглибилися у лісові хащі. Тут теж було дуже тихо, наче усі лісові мешканці кудись позникали. Навіть вітерець не бентежив верхівки причаївшихся дерев. Тільки де-не-де потріскували іноді гілки. Тиша була якась занепокоєна, наче очікувалось появлення чогось дуже страхітливого. Через деякий час стежка вивела маленьких мандрівників на узлісся. Петрик з Лесею обережно визирнули з-за куща і побачили великий глиняний пагорб, з одного боку якого були важкі дубові двері, окуті залізними штабами. Вони закривалися засувом, який замикала величезна колодка. Біля дверей на каменюках сиділо двоє чаклунів у довгополих чорних балахонах. Вони про щось сперечалися поміж собою. Брундя виразно подивився у бік пагорба і тихенько скавульнув. - Йой, Петрику! – прошепотіла Леся. – Ти тільки подивися: це такі ж самі чаклуни, як Лиходум! Пам'ятаєш його? - Ще б пак! – відгукнувся хлопчик. – Тільки як вони тут опинилися і що роблять у Зачарованій полонині? - Мабуть, щось не дуже добре, бо це ж чорні чаклуни! – припустила Леся. – Мені чомусь зовсім не хочеться, щоб вони нас помітили… Наче зрозумівши, що сказала дівчинка, Брундя мовчки тнувся вологим носиком у її коліно і хитнув головою у бік глибокого яру, що пролягав неподалік. - Брундя нас кудись кличе, - зауважив Петрик. – Пішли за ним, може, він приведе нас до Фрутико… Близнята тихенько прокралися слідом за песиком у яр. Тут густі кущі і розлогі дерева надійно закрили відважних мандрівників від чаклунів. Брундя біг попереду - він вів Петрика і Лесю малопомітною стежкою серед велетенських лопухів, що заполонили глибокий яр. Помітивши у кущах якогось маленького ховрашка, що з переляку шугонув у чагарі, песик кинувся, було, за ним, але схаменувся, згадавши, мабуть, про важливість свого завдання, і погордо побіг далі - мовляв, нема мені ніякого діла до всякої мілкоти! Раптом біля великого куща шипшини Брундя зупинився, виразно подивився на дітей, щось по-собачому тихенько промимрив, а потім прудко проліз між гілок і зник. - Давай, подивимось, що там таке… - запропонував Петрик. Він зняв з плеча свою помпову рушницю і, тримаючи її напоготові, поліз за песиком. Леся довго не вагалася і пішла слідом за братиком. Коли діти пролізли крізь кущ, вони опинилися біля темного отвору підземного ходу, що вів кудись у невідомість. Увімкнувши ліхтарик, Петрик з Лесею ступили усередину. Тут було темно і пахло старим тогорішнім листям. З усіх боків і зверху звисало бліде коріння. Тоненько попискували кажани, налякані світлом ліхтарика. Підземний хід завернув ліворуч. Промінь від ліхтарика ковзнув по стінах і зупинився на кам'яній кладці, що перетинала хід. Біля неї на землі лежала стара заіржавіла лопата, поруч з якою сидів Брундя. - Здається мені, що нам потрібно якось здолати цю перешкоду. – промовила Леся. – Тільки як? - Чого тут роздумувати, - відповів Петрик. – Ми можемо цією лопатою розколупати стіну і повивалювати каміння. - Це ж буде так цікаво і таємничо, - зраділа дівчинка. – Наче ми розшукуємо старовинний піратський скарб! - Слухай, Лесю, не фантазуй! – розсудливо заперечив Петрик. – Звідкіля тут може узятися піратський скарб? - Ну… може, колись ще у прадавні часи пірати його тут сховали… - Ех, ти, малеча! – посміхнувся Петрик. – То де ж тут пірати могли плавати на своїх кораблях?! Хіба може, у тій калюжі, що ми бачили з тобою край селища? - Ну, нехай там і нема скарбів, - нарешті погодилася Леся. – Але ж цікаво таки, що там є?! До того ж ти забуваєш, що ми на чарівній планеті Флаверс – тут могли бути космічні пірати! В цьому Петрик був згоден з сестричкою, тому мовчки взяв лопату і почав колупати нею між камінням, розхитуючи його. Леся допомогала братику. Навіть Брундя щось там старанно гріб лапками, хоча в тому не було ніякої потреби. Ось нарешті перший камінь впав на підлогу, за ним другий. Через декілька хвилин у кам'яній стіні з'явився отвір, через який вже можна було зазирнути усередину. Петрик посвітив ліхтариком у темряву, в якій щось ворухнулося. - Йой! То це ж дідусь Хорні! – розгублено зойкнула Леся. – Як він тут опинився? З пролому долинув сумний стогін. Петрик провів променем ліхтарика далі і побачив ще декілька мешканців селища, які сиділи уздовж стін або просто знесилено лежали на підлозі. Не зговорюючись, Леся з Петриком видерли зі стіни ще декілька каменюк, розширюючи проход. Першим в нього стрибнув Брундя і з радісним скавчанням зник десь у темряві, звідкіля долинув слабкий голос Фрутико: - Петрику! Лесю! Йдіть сюди… Діти швидко залізли у темну кімнату. Виявилося, що тут були усі мешканці селища Зачарованої полонини. Але які вони були виснажені і схудлі! - Фрутико, де ти? – покликав Петрик. - Я тут… - слабко долинуло збоку. Леся з Петриком підійшли до стіни, біля якої сидів на підлозі Фрутико і сумно дивився на друзів. Брундя ластився до нього, намагаючись лизнути йому носа. - Фрутико, що тут у вас скоїлося?! – з тривогою запитала Леся. - Навіщо ви тут сидите і як сюди потрапили? Рудий хлопчик зітхнув і почав розповідати: - Після того, як ми з вами звільнили дощову хмару і впіймали Лиходума, потрібно було знайти потайний хід, яким чаклун пробрався до Зачарованої полонини. Але ж ми так раділи, що дощова хмара знову поливає наші гаї, що й забули про це! Проте чаклун Лиходум не забув своєї погрози помститися. Він викопав під стіною комори хід і втік. А наступної ночі Лиходум знову потай з'явився у Зачарованій полонині і привів з собою інших чаклунів. Поки усі спали, вони позв'язували мешканців, а потім принесли до цього підвалу і тут зачинили. Так ми опинилися у цій в'язниці… - Мабуть, чаклуни, яких ми бачили на поверхні, стережуть саме ті двері, що ведуть сюди. – вирішив Петрик. – Але розумненький Брундя провів нас сюди так, що вони нічого не помітили… - А навіщо чаклуни це зробили? Який в цьому сенс? – здивувалася Леся. - Чого ж вони вимагають? - Чорні чаклуни з давніх давень мріють підкорити собі Зачаровану полонину, а її мешканців перетворити у своїх рабів. – сумно зітхнув дід Хорні. - Крім того вони хотіли б усю полонину засіяти будяками…
Петрик роздумливо почухав потилицю. - Щось не дуже схоже… - невпевнено заперечив він. – Якби вони насправді хотіли таке вдіяти, то вже давно мали б зачаклувати усіх мешканців, та й, мабуть, усю Зачаровану полонину, бо вони все ж таки чаклуни! - Не так все й просто, - заперечив дідусь. – Справа в тому, що в нашій полонині діє лише добре чарівницьтво, а лихе чаклунство тут не може існувати! - А чому так? - Тому, що у самому потаємному куточку стародавнього лісу росте чарівна яблуня, яку посадили ще у запрадавні часи великі чарівники! Ця яблуня дає маленькі чарівні яблучка, які лікують від будь-якої хвороби. А ще вона охороняє Зачаровану полонину від чорного лиха, тому й чаклуни Лиходума не мають тут своєї сили. - То, мабуть, вони намагаються знищити чарівну яблуню?! – здогадалася Леся. – Ой лишенько! - Нічого ці кляті чаклуни яблунці не заподіють! – раптом посміхнувся Фрутико. – Вони її ніколи не знайдуть! - Чому? - Тому, що до неї можна дістатися лише єдиною стежиною, яка теж чарівна і нікого не пропустить до яблуні. - От і добре! – вирішив Петрик. – Тоді не будемо гаяти часу: потрібно швидше вибиратися звідсіля. Підійматеся! Але у відповідь діти почули лише слабкі голоси: - Ми не можемо… - У нас вже не дістає сили… Петрик з Лесею розгублено перезирнулися і запитливо подивилися на Фрутико. - Що нам робити? Треба ж якось вас рятувати… Хлопчик таки звівся на ноги і, трохи похитуючись, підійшов до діда Хорні. - Дідусю, будь ласка, відкрий нам таємницю чарівної стежини. Якщо вона пропустить нас до яблуні, то ми зможемо принести сюди лікувальних яблук. - Добре, - погодився дід. – Тільки будьте дуже обережні, щоб чаклуни Лиходума вас не помітили і не прослідкували за вами! - Вони нас не помітять! – заспокоїв Фрутико. – До того ж з нами буде Брундя! - Те ж мені – захисник! – посміхнувся дід Хорні. – Та його й з-за трави не видно… Але ж вибору нема. То схилися до мене нижче, бо те, що я скажу, дуже велика таємниця нашого народу. Я не хочу, щоб чаклуни якось випадково підслухали її… Фрутико став на коліна і схилився до дідуся, який щось прошепотів йому на вухо. Після цього хлопчик підвівся і звернувся до Петрика з Лесею: - Вирушаймо у подорож негайно! Близнята разом із Фрутико і песиком вибралися крізь пролом у стіні і поспішили до виходу. На прощання Леся пообіцяла залишившимся мешканцям: - Не хвилюйтеся, ми обов'язково повернемося і принесемо лікувальних яблук! - Щасти вам, друзі!- озвався за всіх дід Клим. Обережно вибравшися з яру, дітлахи крадькома зникли у лісі і тепер поспішали за Фрутико, який повів їх у протилежний бік від селища. Опинившися на свіжому повітрі, Фрутико трохи пожвавішав. Його завжди веселі оченята знову почали виблискувати. Він з насолодою підставляв личико під промені сонця, які пробивалися інколи під листя віковічного лісу. Від радості, що він знову разом зі свїми друзями, Брундя бігав навкруги, підскакував у повітря і навіть націлився, було, впіймати якогось товстого джмеля, що випадково трапився на шляху. Але посковзнувся і гепнувся на землю, смішно махаючи лапками. - Заспокойся вже! – докірливо звернувся до нього Фрутико. – Бо зчиниш зараз гвалту на весь ліс, тоді чаклуни позбігаються і схоплять нас! Як би то не було, але після цього Брундя і справді заспокоївся. Він біг поруч з Фрутико, уважно озираючись навкруги – мовляв, я вас охороняю, як справжній дорослий пес! - Слухай, Фрутико, а чому ми не можемо покликати золотавих поні і поїхати верхи? – запитала Леся. - Якщо ми поїдемо верхи на поні, то чаклуни Лиходума почують цокіт копит і тоді спіймають нас! – відповів замість Фрутико Петрик. – Зрозуміла? - Крім того, - додав Фрутико. – Чаклуни так налякали усіх у полонині, що тепер звірі і птахи поховалися. То ж і поні ми зараз не знайдемо. Мабуть, вони причаїлися десь аж за кавуновим полем у Темному лісі або за річкою Бігляночкою у Сріблястому гаю. - Фрутико, - звернулася до нього Леся. – Розкажи нам, будь ласка, що це за така чарівна стежина, яку ми шукаємо? - Хто його знає, звідкіля вона виникла, - відповів хлопчик. – Мабуть, її зробив хтось із могутніх чарівників у стародавні часи. Вже давно у Зачарованій полонині не лишилося чарівників, а охоронна стежина і досі існує… - А як вона може когось не пропускати до чарівної яблуні? – у свою чергу спитав Петрик. - Я не знаю, але як би ти не йшов, стежина через деякий час виводить тебе з лісу то на один бік, то на другий. Хоч цілий тиждень бігай, а у глибину лісу до чарівної яблуні не дістанешся! - А як же ми зможемо туди потрапити? – здивувалася Леся. – Чарівна стежка і нас не пустить. - Як прийдемо на місце, то все побачите, - загадково посміхнувся Фрутико. – Бо дід Хорні відкрив мені таємницю, як потрібно розмовляти з стежиною, щоб вона нас пропустила... - Я ніяк не можу звикнути, що у Зачарованій полонині стільки казкового! – з захопленням промовила Леся. – Такого навіть у книжках нема! Фрутико лагідно посміхнувся: - То що ж тут казкового?! Звичайне життя – ми до нього звикли… А от у вашому світі дійсно багато казкового! От наприклад: що ви сьогодні робили? - Снігову бабу ліпили, - відповів Петрик. – Потім з льодової гори ковзалися, грали у сніжки… Від несподіванки Фрутико аж зупинився і з недовірою подивися на друзів. - Невже у вас сніг буває?! – з захватом вигукнув він. - Чому ж буває? Він у нас і зараз є... – здивовано відповіла Леся. – Це ж саме зима! - А я ніколи не бачив ані зими, ані снігу… - сумовито зітхнув Фрутико. – Тільки чув про це у казках, які інколи розповідає тітка Нерейда. Бо у нас в Зачарованій полонині завжди літо… - То чого ж ти зітхаєш?! – зрадів Петрик. – Приходь до нас у гостину – ми це все тобі покажемо, ще й на санках покатаємо! Йому дуже хотілося щоб Фрутико прийшов до них з Лесею і побачив на власні очі зиму. - Ні, мені не можна… - хитнув головою Фрутико. – Ніхто не повинен мене бачити у вашому світі. - А ми зробимо так, що ніхто й не побачить. – пообіцяла Леся. – Коли наш дідусь піде завтра до лікарні, то ми зателефонуємо тобі, і ти прийдеш до нас. На подвір'ї зможемо погратися сніжками, поки дідуся не буде дома! - А що, ваш дідусь захворів? – занепокоївся Фрутико. - Так, щось кахикав сьогодні вдень, - відповів Петрик. – Та й голова у нього трохи боліла. Сказав, що наступної доби піде до лікарні, щоб узяти якісь ліки… - Бр-р-р! Як я не люблю ліки! – зауважила Леся. – Вони такі гіркі, зовсім не смачні! - Просто потрібно як можна більше вживати усяких фруктів, - зауважив Фрутико. – Особливо допомогають яблука з чарівної яблуні. Вони від будь-якої хвороби лікують! - Нам би таке яблучко… - замріяно сказав Петрик. – Ми б тоді дідуся Лук'яна швидко вилікували! Фрутико на це нічого не відповів, але хитрувато посміхнувся. Довго йшли друзі по стежині і нарешті вийшли з другого боку лісу на берег дивної річки. Вода в ній була така чиста і прозора, що навіть видно було грайливих рибок, що порскали у глибині серед водоростей. - Ой! – вигукнув Петрик. – Мені так пити захотілося, що аж у животі загурчало! - Зараз нап'ємося з річки Довгої… - пообіцяв Фрутико. Він уважно озирнувся, чи не видно десь поблизу чаклунів, а потім підійшов до низенького куща, який ріс біля самої річки. На кущі висіли чудернацькі плоди гарбуза. По формі вони нагадували невеликі черпачки. Зірвавши три таких гарбузики, Фрутико протягнув одного Лесі, а другого Петрику. - Набирайте собі і пийте досхочу! – запропонував він. Напившися самі, друзі напоїли ще й Брундю, який теж хотів пити, і від нетерплячки аж підскиглював. Потім по дерев'яному місточку перебралися на другий беріг річки Довгої і, перетнувши світлий гай, деякий час бігли по відкритій долині, з тривогою озираючись на всі боки. Але на щастя, у цій місцевості чаклунів, мабуть, не було. Поступово наближалася темна стіна величного лісу, і ось раптом мандрівники опинилися на узліссі. Велетенські дерева стовбичили суцільною стіною, здіймаючись вгору мало не до неба. Здавалося, тут зовсім не можна було пройти. - Це і є наш Стародавній ліс. – з повагою сказав Фрутико, зупиняючись. – Тепер нам потрібно відшукати охоронну стежку, яка приведе нас до чарівної яблуні… Уважно роздивляючись під ногами, діти почали вишукувати у високій траві стежинку, яка б вела до лісу. Раптом Леся скрикнула: - Дивіться! Здається, я знайшла… У високій соковитій траві, що сягала дітлахам по коліна, сором'язливо причаїлася вузенька піщана стежка, що вела до малопомітного проходу між величними деревами. На ній було видно якісь відбитки важких грубих чоботів. Ретельно розглянувши їх, наче справжній слідопит, Петрик занепокоєно промовив: - Щось мені не подобаються ці сліди… Здається, що десь попереду мають бути чаклуни Лиходума, з якими нам краще не зустрічатися… - Але ж нам потрібно йти саме у той бік. – зауважив Фрутико. – Тому будемо просуватися обережно і уважно прислухатися. - І ще потрібно йти мовчки, бо за цими балачками ми й не зчуємося, як опинимося у чаклунів в полоні. – додала Леся. – А на нас уся надія полонених мешканців селища… Та й дідусь Лук'ян дома сам залишився. Що ж він буде робити і де нас шукати, якщо ми не повернемося до ранку?!
Погодившися з цим, друзі по стежині обережно увійшли до Стародавнього лісу. Але не встигли вони далеко заглибитися, як песик раптом сів стовпчиком, нашорошив каплавухі вуха і занепокоєно загарчав. - Мабуть, Брундя щось відчув. – промовив Фрутико. – Давайте сховаємось у кущах і трохи почекаємо… Діти відбігли від стежки на декілька кроків і причаїлися за розлогими кущами густої ліщини. Песик теж сховався поруч з ними так, що його й зовсім не було видно – тільки ніс стирчав із трави, принюхуючись до незнайомих запахів. Запала сторожка тиша. Та ось із глибини темних непролазних чагарів долинуло якесь підозріле шарудіння, роздратоване сопіння, гілля розсунулося, і на стежину вийшли двоє чаклунів. Один з них був низеньким і товстим, наче куля, а другий – високий і худющий, як голобля. Вони глипнули своїми витрішкуватими баньками на всі боки і почали сваритися. - Я ж тобі казав, дурню, що потрібно йти у протилежний бік! – вирячився високий. – От скажу Лиходуму, який ти тупий, то він з тебе шкіру злущить! - Сам ти бовдур! – огризнувся товстун. – Це я тобі казав, а ти впертий, як віслюк! Через тебе ми тут блукаємо з самого ранку, як сліпі цуценята! - Це я бовдур?! – визвірився на нього високий. – А ти… ти на себе подивися – в тебе рило жаб'яче! Від образи товстун почервонів і штовхнув високого чаклуна у бік. Той схопив суперника за волосся і так шарпонув, що обидва впали на траву і почали качатися, даючи один одному таких стусанів, що аж загуло. Гвалт зчинився на весь ліс. Дивлячись на це з-за куща ліщини, друзі ледве стримувалися, щоб не розсміятися. Але Леся таки не втерпіла і тихенько хихотнула. Тієї ж миті чаклуни насторожилися, кинули битися і почали уважно прислуховуватись, роздивляючись навкруги. Фрутико з Петриком злякано перезирнулися, не знаючи, що й робити. Якщо чаклуни знайдуть дітей, то втекти від них, мабуть, не пощастить. Але маленьких мандрівників врятував Брундя. Він тихенько прослизнув у високій траві подалі від куща, за яким ховалися друзі, і, раптово вистрибнувши на стежину неподалік від чаклунів, весело гавкнув на них. Потім песик повернувся, декілька разів презирливо загріб лапками у їхній бік, обсипаючи чаклунів пилюгою, і з поважним виглядом побіг у протилежний бік від куща. Чаклуни розгублено перезирнулися. - Звідкіля тут узявся цей каплавухий пес? – здивовано запитав товстун. – Ще й такий нахабний! - Звідкіля… звідкіля… - роздратовано передражнив його високий. – Головне те, що він тут бігає і, можливо, знає таємницю охоронної стежини! - Ну то й що? - А те, дурню, що його потрібно вловити і відвести до Лиходума. Він з нього усе витягне! Зрозумів? Чаклуни підхопились і кинулися навздогін песикові, який, побачивши це, так дременув у ліс, що тільки курява за ним здійнялася. Коли крики чаклунів і дражливе гавкотіння Брунді затихло у глибині лісу, Фрутико з друзями знову вийшли на стежину. - Йой! Що ж тепер буде? – занепокоєно вигукнула Леся. – Якщо чаклуни впіймають Брундю… Але вона не встигла закінчити, як Фрутико вже розсміявся. - Не треба хвилюватися за Брундю. Він такий прудкий, що цім дурням ніколи його не впіймати – розуму не дістане! Втече… - А як же він нас знайде? – запитав Петрик. - В нього дуже добрячий нюх – Брундя знайде нас по слідах. А зараз нам потрібно поспішати, поки чаклуни не повернулися… Не кажучи більше ані слова, Фрутико побіг по стежині, яка звивалась серед дерев. Петрик з Лесею поспішили за ним. Проте бігли вони зовсім недовго, тому що через деякий час опинилися на тому ж самому місці, де ховалися від чаклунів за ліщиновим кущем. - Нічого не розумію… Ми ж бігли у глибину лісу, а знову стоїмо там, де й були! – розгубилася Леся. - То це, мабуть, охоронна стежинка нас кружляє? – здогадався Петрик. – Ти ж, Фрутико, сам казав, що вона без чарівних слів нікого на галявину до яблуні не пускає! Фрутико ляснув себе долонею по лобу. - З цими чаклунами я й сам геть про все забув! Ну то нічого, зараз все буде, як слід! – заспокоїв він друзів. Фрутико нахилився до стежки і тихенько прошепотів:
Стежко-стежинко, Чарівна грайлинко! По лісі кружляєш, Шлях затинаєш… Відкрий нам дорогу – Стань в допомогу!
Легенький вітерець пробіг по листям дерев. Ворухнулася трава, повністю відкриваючи стежку. Здалося, наче самі дерева трохи розійшлися у боки. А чарівна стежина виструнчилася і стала прямою, як стріла. Радісно сміючись, друзі побігли уперед. Лише один раз Петрик озирнувся через плече і здивовано вигукнув: - Ви тільки подивіться, стежка позад нас знову звивається і стає якоюсь заплутаною! - Як же ми повернемося? – занепокоїлася Леся. - Не хвилюйся, - відгукнувся Фрутико. – Коли будемо повертатися, стежка сама нас виведе туди, куди слід! Нарешті стовбури величних дерев розійшлися в боки, відкриваючи невеличку галявину, осяяну теплим сонечком. М'яка соковита травиця вкривала її зеленим килимом, понад яким пурхали тендітні золоті метелики з прозорими крильцями. А посеред галявини стояла чудова струнка яблуня із світлим стовбуром. Усі листочки на неї була однакового розміру і чисті, наче тільки що вмиті теплим дощиком. На кожній гілці висіло лише по одному невеличкому червоному яблучку. Проте кожне з них було таке гарне і соковите, що, здавалося вони сяяли зсередини сонячним світлом. - Оце і є наша чарівна яблуня! – гордовито мовив Фрутико. – Я й сам уперше її побачив і скажу вам відверто: навіть у самих найкращих садах Зачарованої полонини ніде не знайдете красивішого дерева! - Дійсно так… - з захопленням озвалася Леся. – Ця яблунька така файна, наче казкова! - Я з цим згоден, але нам потрібно поспішати, бо нас чекають полонені мешканці, а шлях повернення ще ого-го, який довгий! – нагадав Петрик. Леся зняла з плечей рюкзачок і розкрила його. Петрик з Фрутико підішли ближче, і всі стали біля чарівної яблуні напівколом. - Яблунько, яблунько, дай нам твоїх цілющих яблучок, щоб ми змогли допомогти мешканцям Зачарованої полонини повернути силу і захистити свою країну від чорних чаклунів! – попросила Леся. Щось прошепотіло у листві, і гілки нахилилися донизу, мало не до землі, підставляючи діткам чарівні яблучка. Друзі назбирали їх у рюкзак і, подякувавши яблунці, побігли назад. Дерева за їх спинами знову зсунулися, щільно закриваючи від сторонніх очей чарівну галявину. Бігти було легко, наче стежка сама допомогала малятам. Вона і насправді дуже швидко вивела відважних мандрівників на сонячне узлісся, де їх вже очікував Брундя. Песик сидів на травиці, висолопивши язика і дивився на друзів хитрувато примруженим оком – мовляв, не знаю, як там ви, а я зі своїм завданням впорався! - Який Брундя розумненький! – похвалив його Петрик. – Навіть знав, де нас зустрічати! - А що ж ти думав?! – відгукнувся Фрутико. – Він розумний, як людина… тільки розмовляти не вміє. Песик блимнув на нього оком, наче хотів щось відповісти, але промовчав і, підвівшися з трави, побіг попереду маленького загону, винюхуючи зворотню дорогу. - Все так гарно вийшло, - радісно сказала Леся. – Мені навіть і не віриться! - Зачекай радіти, - попередив Петрик сестричку. - Хоч би тільки не зустріти чаклунів Лиходума! Не встиг він це промовити, як раптом з лісу, що лишився позаду, долетіли крики чаклунів: - Ось вони, шпигуни! - Хапайте цих дітлахів, щоб не втекли! - І нахабне цуценя теж впіймайте! Озирнувшися, друзі з жахом побачили як з лісу почали вискакувати чаклуни. Їх було дуже багато. А першим біг… сам Лиходум! Звідки він узявся в лісі – невідомо, але ж це був він. Діти його впізнали одразу. – Я вас пам'ятаю! - горлав він на всю полонину. - Це ви визволили дощову хмару! Ну то постривайте! Друзі бігли з усіх сил, але поступово чаклуни все ж таки наздоганяли їх. - Від мене не втечете! – гарчав Лиходум. - Йой, Петрику! – ледве не плачучи, звернулася Леся до братика. – Я вже от-от впаду, у мене ноги від напруження тремтять! - Тікайте швидше! – вигукнув хлопчик, зупиняючись. – Я їх затримаю! Брундя теж залишився і відважно кинувся назустріч погоні, гавкаючи, наче справжній сторожевий пес. Петрик зняв з плеча помпову рушницю, старанно прицілився і вистрелив у швидко наближаючогося Лиходума. Фарбова кулька влучила чаклунові прямісінько у великий ніс і, розлетівшися від удару, засліпила йому очі фарбою. Нічого не бачучи, Лиходум затнувся через верткого Брундю, і полетів сторч головою у траву. Чаклуни, що бігли позад нього, зачепилися за свого ватажка і теж попадали на землю. Серед чаклунів виникло якесь безладдя. Вони копирсалися у траві, заважаючи одне одному, і ніяк не могли звестися на ноги. Крім цього ще й Брундя скакав довкола них, покусуючи за п'яти та литки. Гвалт зчинився на все узлісся! - Петрику! Петрику! Скоріше біжи до нас! – покликала братика Леся. Озирнувшись, Петрик побачив, що Фрутико разом з Лесею вже вибралися на летючий острівець з пальмою, який з'явився невідомо звідкіля, і простягали до нього руки. Не гаючи часу, хлопчик кинувся до них і теж опинився на острові, куди слідом за ним вискочив і Брундя. Як тільки друзі влаштувалися зручніше, летючий острів почав підійматися вгору. Лиходум вже звівся на ноги і, побачивши втікачів верхи на острові, аж завив зі злості. Він кинувся навздогін і високо стрибнув, намагаючись ухопитися за край. Однак Брундя так клацнув іклами біля його пальців, що чаклун відсахнувся і гепнувся на землю.